Будинок старости стояв прямо на площі. Головна кімната була достатньо великою, щоб слугувати майстернею, до неї прилягала кухня. Посеред відкритого майданчика було встановлено кілька пошарпаних стільців і стіл.

Айнз сів на один зі стільців і оглянув кімнату. Світло, що проникало крізь решітчасті двері, відтісняло темряву в тінь, тому він міг добре бачити без «Нічного Бачення». Він побачив жінку, яка працювала на кухні, і помітив різні сільськогосподарські знаряддя. Ніякої техніки не було. Він вирішив, що наука в цьому світі не дуже просунулася вперед, але одразу ж зрозумів, наскільки поверхнево він дивиться на речі. У світі, де панує магія, як далеко науці взагалі потрібно було б просунутися?

Айнз поворушив руками, злегка поклавши їх на стіл, щоб заховати від сонця. Рукавиці були не такі вже й важкі, але стіл був зроблений неякісно, тому він гойдався і грюкав. Стілець жахливо скрипів під його вагою, коли він рухався.

Про цих людей можна було сказати, що вони злиденні.

Айнз притулив свій посох до столу, щоб він не заважав. Він виблискував на світлі та, особливо в цій простій кімнаті, створював враження, що вони знаходяться в країні міфів. Він одночасно згадав німотне здивування односельців, у яких очі практично вилазили з голів.

Його розпирало від гордості, що зроблений ним і його товаришами по гільдії посох викликав такий непідробний трепет. Але Айнз придушив це бентежне почуття до рівня слабкого щастя і насупив відсутній лоб.

Він не міг примусити себе насолоджуватися вимушеною прохолодою. Звісно, важко було б пережити цю ситуацію, не відчуваючи запаморочення в голові. З усім цим в голові, Айнз приготувався до того, щоб включити свій мозок - вони збиралися почати переговори про ціну порятунку.

Звичайно, метою Айнза була інформація, а не грошова компенсація. Але просто сказати: «Будь ласка, дайте мені інформацію», було б дуже сумнівно.

У такому маленькому селі це, мабуть, не мало б значення, але якби з ним спілкувалося більше людей - особливо тих, хто має владу - і зрозуміли, що він нічого не знає про світ, це могло б бути використано проти нього.

Чи не надто я обережний? запитував він себе, але це було схоже на спробу перейти вулицю, просто вибігши на неї - в якийсь момент він потрапить у смертельну аварію. Цією смертельною аварією буде зіткнення з кимось сильнішим за нього.

Айнз був сильнішим за всіх, кого він зустрів у цьому селі, але це не означало, що він буде сильнішим за будь-кого. І він був нежитю. Він отримав досить гарне уявлення про становище нежиті тут з того, як відреагували дівчата. Люди будуть зневажати його, і він має всі шанси бути атакованим. Він не міг бути занадто обережним.

– Вибачте, що змусив чекати. – Сільський голова сів на місце навпроти Айнза. Його дружина стояла позаду нього.

Староста був засмаглий, вкритий глибокими зморшками. Він мав мускулисту статуру, і з одного погляду було зрозуміло, що вона була побудована важкою працею. Більша частина його волосся - майже половина голови - посивіла. Його бавовняний одяг був брудний, але від нього не смерділо. Судячи з виразу глибокого виснаження на його обличчі, йому, ймовірно, було близько сорока років, але це було важко сказати - здавалося, що він значно постарів за останню годину або близько того.

Його дружині, мабуть, було приблизно стільки ж років. Айнз відчув, що колись вона була підтягнутою красунею, але важка праця в полі змарнувала більшу частину її чарівності. На її обличчі з'явилися плями, і все, що залишилося - це худа стара жінка. Її чорне волосся до плечей було скуйовджене, і хоча шкіра була засмагла від сонця, від неї віяло похмурістю.

– Ось, будь ласка. – Вона поставила на стіл пошарпану чашку. Альбедо не було чашки лише тому, що Айнз відправив її перевірити село.

Він відмовився від повитої паром води з піднятою рукою. Він не хотів пити та не міг зняти маску. Однак, побачивши, скільки праці було вкладено в це, він відчув себе погано через те, що не відмовився заздалегідь.

Приготування гарячої води було важкою роботою. Спочатку треба було викресати іскру з кременю. Потім треба було скласти тонко нарізані тріски, щоб розпалити вогонь. Звідти вона переносила її до глиняної печі, щоб розпалити полум'я. Нагрівання води зайняло досить багато часу.

У певному сенсі Айнзу було цікаво побачити, як кип'ятять воду вручну без електрики - він ніколи не бачив цього раніше. У минулому в його світі люди готували їжу на газі або чомусь подібному; він уявив собі, що це, мабуть, вимагало приблизно такої ж кількості праці. Він повернувся до старости та його дружини та сказав: «Я повинен скористатися цією можливістю, щоб дізнатися про їхню технологію».

– Вибачте, що завдав вам стільки клопоту...

– Н-нічого страшного. Не треба кланятися. – Обидва були схвильовані ввічливістю Айнза. Вони, мабуть, ніколи не думали, що той, хто ще недавно наказував Лицарю смерті, схилить перед ними голову.

Для Айнза в цьому не було нічого дивного. Для нього було цілком природно поводитися приязно з людьми, з якими він збирався вести переговори.

Звичайно, він завжди міг використати якусь магію, наприклад, «Очарування Персони», щоб витягнути з них інформацію, а потім маніпулювати їхньою пам'яттю за допомогою елітного заклинання, як це було з двома сестрами, але він хотів приберегти це на крайній випадок. У будь-якому випадку, це коштувало б тонну окуляр магії (ОМ).

Навіть зараз у його серці було важке, свинцеве відчуття. Навіть просто переписати пару хвилин пам'яті, щоб зробити так, щоб він був у масці та рукавицях з самого початку, здавалося, коштувало досить багато ОМ. Це була серйозна втрата.

– Ну що ж, тоді опустимо формальності і перейдемо до справи?

– Так, але перед тим... Дуже дякую! – Староста так агресивно схилив голову, що Айнз подумав, що він зараз вдарить по столу. За мить до нього приєдналася його дружина зі своєю подякою та поклоном.

– Якби ви не прийшли, нас би всіх вбили! Ми вам дуже вдячні!

Айнз був вражений глибиною їхньої вдячності. Ніколи в житті мені не дякували так щедро. Ну, дві сестри до цього дякували мені так само, але... Мабуть, я ніколи раніше не рятував чиєсь життя, тому це має сенс... Залишок Сатору Судзукі, людини, якою він колись був, був трохи збентежений їхньою щирою вдячністю, але він не міг сказати, що відчував себе погано.

– Будь ласка, підніміть голови. Як я вже казав раніше, вам не потрібно турбуватися про це. Я робив це, розраховуючи на щось у відповідь.

– Звичайно, ми розуміємо. Але, будь ласка, все ж таки дозвольте нам подякувати вам. Це завдяки вам багато хто з нас врятувався.

– Що ж, тоді трохи збільшити мій гонорар буде достатньо. Почнемо переговори? Ви, як староста, напевно, дуже зайняті.

– Ніхто не заслуговує на мій час більше, ніж той, хто врятував нам життя, але так, почнімо.

Спостерігаючи за тим, як староста повільно підняв голову, Айнз відчув, як у його мозку закрутилися шестерні. Він повинен був отримати необхідну інформацію шляхом однієї лише розмови, не покладаючись на магію.

Яка мука. Мене готували як бізнесмена, але цікаво, наскільки ефективними будуть мої прийоми. Він зважився і почав говорити, відчуваючи наполовину, що станеться те, що станеться.

– Перейдемо відразу до справи, скільки ви можете запропонувати?

– Нам нічого приховувати від вас, перед яким ми в такому боргу. Я повинен перевірити, скільки ми можемо дати срібла і міді, але по міді це, мабуть, буде близько три тисячі.

Я й гадки не маю, скільки це! вигукнув Айнз у своїй голові.

Він запитав зовсім неправильно. Йому слід було застосувати інший підхід. Зрештою, в минулому житті він був жахливим бізнесменом, тому, звичайно, його техніка була жахливою.

Кількість монет здавалася великою, але він не міг просто прийняти їх, не знаючи їхньої вартості. Прийняття занадто низької суми або завищення ціни надто випадало б в око, і цього треба було уникати. Напевно, я повинен бути просто радий, що вони не запропонували чотири корови або щось подібне.

Тільки-но він збирався впасти в депресію, як його настрій стабілізувався. Дякуючи своєму неживому тілу, він втішав себе думкою, що дізнався принаймні одну річ: срібні та мідні монети були валютою, що оберталася в селах. Він хотів би знати, які ще існують номінали, але не був упевнений, що зможе вести розмову в цьому напрямку.

Ще більшою проблемою була грошова вартість мідяка. Якби він цього не знав, у нього виникло б багато неприємностей. Незнання вартості валюти змусило б його занадто сильно виділятися. Він хотів якомога менше висовуватися, поки ще нічого не знав про світ, і тому несамовито крутив шестерні свого мозку, навіть просто для того, щоб не наламати більше дров.

– Носити з собою стільки дрібних грошей було б обтяжливо, тож чи не можна було б конвертувати їх в монети більшим номіналом?

– Прошу вибачення. Якби я міг, я б заплатив вам золотими монетами, але... ми в цьому селі їх не використовуємо, тож...

Айнз полегшено зітхнув. Це був саме той шанс, якого він так довго шукав. Тепер треба було тільки подумати, як ним скористатися. Він відчував, що від зусиль у нього ось-ось почне парити голова.

– Тоді як щодо цього: Я витрачу гроші які отримаю, щоб купити дещо з товарів цього села, я просто хочу, щоб ви дали мені достатньо.

Айнз потайки відкрив свою скриньку під мантією і дістав звідти дві золоті монети Іґґдрасілля. На одній з них був рельєфний жіночий профіль, а на іншій - чоловічий. Перша була валютою, яка увійшла в обіг після величезного оновлення «Падіння Валькірії», а друга, звісно, була старого зразка. У грошовому еквіваленті вони обидві були однакової вартості, але до однієї з них він був більше прив'язаний.

Стара валюта була з ним з самого початку гри, вони використовували її при створенні Айнз Оул Ґоун і більшу частину часу існування гільдії. Коли вийшло оновлення, гільдія була в розквіті сил, і він вже зібрав майже все спорядження, яке хотів, тому він просто кидав нові монети у свою скриньку для предметів.

Жменька монет, що з'явилася в повітрі, коли він вперше вийшов на полювання як маг-скелет, гора монет, яку він отримав, коли прокрався в підземелля один і відчайдушно відбивався від усіх активних мобів, що атакували його, золотий блиск, коли він продавав кристали даних, отримані в успішному рейді з гільдією...

Він відкинув ностальгію - але відклав стару монету і дістав нову.

– Якби я захотів нею торгувати, скільки б вона коштувала?

– Це?..

– Це монета з далекої-далекої країни. Можу я не використовувати її тут?

– Думаю, можете... Хвилинку, будь ласка.

Відчувши полегшення від почутого, він побачив, як староста підвівся і приніс щось із глибини кімнати. Айнз колись бачив таку річ у книжці з історії: міняйлівські терези.

Відтоді це була робота дружини старости. Спочатку вона підносила золоту монету до предмета у формі диска, ніби порівнюючи розміри. Коли вона була задоволена цими результатами, вона поклала її на одну шальку терезів, а на іншу поклала гирю. Йому здалося, що це схоже на зваження валюти.

Айнз порився у своїй пам'яті, щоб здогадатися, що саме вона робила. Спочатку вона, мабуть, порівнювала її з валютою цієї країни за розміром, а тепер, мабуть, перевіряла на вміст. Його золота монета була важчою. Вона додала ще одну гирю, щоб зрівноважити їх.

– Вона така ж важка, як дві наші золоті монети. Ви не заперечуєте, якщо я зроблю невелику подряпину на поверхні?

– Не-не будь грубою! Прошу, пробачте грубість моєї дружини...

– Це мене не турбує. Можете її знищити, якщо хочете, але якщо всередині виявиться чисте золото, то вам доведеться купити її у мене...

– Н-ні, вибачте. – Дружина старости вклонилася і повернула монету.

– Не турбуйся про це. Це звичайна річ, коли йдеться про угоду з кимось. Ну, що ти думаєш про цей золотий виріб? Рельєф чудовий, правда? Витвір мистецтва!

– Так, дуже гарна. А з якої вона країни?

– З країни, якої більше не існує.

– А, зрозуміло...

– Значить, вона коштує як дві ваші? Але, враховуючи художню цінність, я думаю, що її можна оцінити трохи вище. Що скажете?

– Можливо... Але ми не купці, тому буде важко оцінювати художню цінність...

– Ха-ха-ха. Розумію. Значить, якщо я буду купувати з цією монетою, ми скажемо, що вона коштує дві такі, добре?

– З-звісно.

– Дуже добре. Так сталося, що у мене є кілька таких монет, тож мені цікаво, на яку суму ви зможете продати товар. Звичайно, я заплачу справедливу ціну. Можете брати з мене стільки ж, скільки берете з будь-кого в селі. Будь ласка, не поспішайте з розслідуванням цієї справи.

– Пане Айнз Оул Ґоун! – Раптовість голосу старости практично змусила уявне серце Айнза прискорено битися. Його серйозний вираз обличчя став твердішим і яскравішим, ніж раніше.

– ...Просто Айнз.

– Пане Айнз? – На мить він здавався спантеличеним, але потім швидко кивнув кілька разів, перш ніж продовжити. – Я розумію, що ви маєте на увазі, пане Айнз.

Айнз уявив собі великий знак питання, що з'явився над його головою. Він відчував, що сталося якесь непорозуміння, але оскільки він не мав жодного уявлення, про що говорить староста, він не міг нічого сказати.

– Я знаю, що ви не хочете виглядати дешевим, і що заради своєї репутації ви хотіли б досягти компромісу. Найняти таку сильну людину, як ви, пане Айнз, мабуть, коштує ціле багатство. І саме тому ви хочете отримати деякі матеріальні блага на додаток до трьох тисяч мідяків.

Айнз був абсолютно збентежений пропозицією старости та був радий, що на ньому була маска. Причина, по якій він подарував золоту монету і запитав, скільки він може купити на неї, полягала в тому, щоб отримати загальне уявлення про те, скільки коштують речі в цьому світі. Як все пішло в цьому напрямку?

Він не перебивав, тож староста продовжував.

– Однак все, що ми можемо собі дозволити запропонувати - це три тисячі мідяків. Цілком природно, що ви сумніваєтеся в нас, але нам нема чого приховувати від вас, наш спасителю. – Вираз обличчя старости був переповнений щирістю, і не було ні найменшого натяку на те, що він може брехати. Якщо мене тут обдурили, то виною тому лише моє невміння розбиратися в людях.

– І, звичайно, я не очікую, що хтось настільки могутній, як ви, задовольниться тією мізерною сумою, яку може запропонувати наше маленьке село. Якби ми ходили по селу і збирали гроші, можливо, ми могли б нашкребти щось більш адекватне, але ми втратили багато робітників - якщо ми заплатимо більше, ніж я назвав, ми не зможемо протриматися до наступного сезону. Це стосується і товарів. Оскільки ми втратили робочі руки, будуть поля, які не будуть оброблятися. Я прогнозую, що найближчим часом нам буде дуже важко, якщо ми зараз відмовимося від виробництва. Мені соромно просити про це вас, хто щойно врятував нам життя, але чи не можна було відплатити вам розстрочкою?

О! Невже це мій шанс? Айнз відчув себе так, ніби вийшов з дрімучого лісу і побачив панорамний краєвид. Він удав, що глибоко замислився. Він бачив, куди хотів потрапити. Він просто молився, щоб потрапити туди. Зачекавши кілька хвилин, він відповів:

– Я розумію. Я не вимагаю ніякої компенсації.

– Що?! Ч-чому ні? – Очі сільського голови та його дружини розширилися від здивування.

Айнз підняв руку, показуючи, що буде продовжувати розмову. Він вів розмову, обмірковуючи, яку інформацію їм надати, а яку залишити при собі. Це було боляче, і він не був на 100 відсотків упевнений, що зможе з цим впоратися, але він повинен був це зробити. – Я заклинатель і до недавнього часу ховався в місці під назвою Назарік, щоб досліджувати магію.

– Ага, зрозуміло. То ось чому ви так одягнені?

– А, ну так, – пробурмотів він, торкаючись маски ревнощів. Якби всі заклинателі одягали таку маску, як би прохожі дивилися на них?.. На думку спали Балійські вулиці. Він вже почав сподіватися, що цей світ не такий вже й разючий, як той, коли зрозумів дещо дивне: Слово «заклинатель» мало для них сенс.

В Іґґдрасіллі слово "заклинатель" мало широке значення. Воно об'єднувало незліченні класи користувачів магії - Жерці, Клірики, Друїди, Аркани, Чаклуни, Маги, Барди, Міко, Володарі талісманів, Гірські відлюдники й т.д. - всі разом. Який збіг, якби так само було і тут.

– Мені не потрібна компенсація, але... – Тут Айнз зупинився, щоб оцінити їх реакцію. – Заклинатель використовує різні речі - страх, знання. Можна назвати це інструментами нашого ремесла. Але, як я вже згадував, я зачинився в собі, займаючись дослідженнями магії, тому у мене не так багато сучасних знань в цій області. Я хотів би отримати деяку інформацію від вас обох, а потім мати ваше розуміння, що ніхто не повинен знати, що ви продали її мені. Зробімо це замість грошової або матеріальної компенсації.

«Безплатний сир буває лише у мишоловці», так кажуть у народі. Звичайно, він щось попросить. Будь-хто, хто веде переговори з людиною, яка щойно врятувала йому життя і яка сказала, що їй нічого не потрібно натомість, напевно, відчув би, що тут щось нечисто, тому він повинен був зробити так, щоб їм здавалося, ніби вони йому компенсували - навіть якщо ця компенсація була нематеріальною.

Іншими словами, якщо він зможе переконати їх, що продаж необхідної йому інформації був чесною угодою, у них не виникне жодних підозр.

І справді, і староста, і його дружина інтенсивно кивнули.

– Ми вас розуміємо. Ми ніколи нікому не скажемо.

Чудово! Айнз зрадів, що його бізнес-ноу-хау таки чогось варте, і таємно відсвяткував перемогу.

– О, добре. І я не буду використовувати магію або щось подібне, щоб змусити вас виконати обіцянку. Я вам довіряю.

Айнз простягнув руку в рукавичці. Спочатку злякавшись, староста, здавалося, зрозумів, що відбувається, і взяв її. Айнз відчув полегшення від того, що в цьому світі є рукостискання. Якби на нього подивилися на кшталт: «Що ти робиш?», все, що він зміг би зробити, це заплакати.

Звичайно, він не довіряв їм повністю. Якби їм запропонували винагороду, і вона була достатньо великою, вони могли б розповісти про себе. Замикаючи угоду лише на їхньому характері, все залежало тільки від них. Не йшлося про те, хто з них кращий, просто Айнз вирішив зробити ставку на порядність сільського голови. Якщо чутка просочилася, то вона просочилася. Він просто міг використати цей факт як козир у своїх наступних стосунках з цим селом. Згадуючи їхні слова вдячності та щирість у спілкуванні з ним, він чомусь відчував, що вони його не зрадять.

– Ну що ж, сподіваюся, ви мене багато чому навчите.

◉

– Якого біса?!

– Щось не так?

– О, ні, просто розмовляю сам з собою. Вибачте. Я не хотів кричати.

На якусь мить Айнз вийшов з образу, але одразу ж знову взяв себе в руки. Якби він мав людське тіло, його, без сумніву, кинуло б у холодний піт.

Сільський голова сказав лише: «Зрозуміло» і не став допитуватися далі. Можливо, заклинателі вже мали в селі репутацію диваків. З Айнзом це не було проблемою.

– Бажаєте чогось випити?

– О, ні, все гаразд. Я не хочу пити, але дякую, що запитали.

Дружина старости пішла. Він попросив її вийти на вулицю, щоб допомогти з прибиранням тощо. У кімнаті залишилися тільки Айнз і староста.

Перше питання, яке задав Айнз, було про країни в цьому районі. У відповідь йому назвали всі країни, про які він ніколи не чув. Він був готовий до всього, але здивування взяло гору, коли реальність зіткнулася з ним обличчям. Спочатку він перебрав у голові безліч варіантів, але загалом вирішив, що, мабуть, потрапив у світ Іґґдрасілля. Він міг користуватися магією Іґґдрасілля, тож вирішив, що тут має бути якийсь зв'язок. Але тепер він зустрівся з назвами місць, про які зовсім нічого не знав.

Країнами в цьому районі були Королівство Ре-Естіз, Імперія Бахарут та Теократія Слейн. Світ Іґґдрасілля був заснований на скандинавських міфах - він ніколи не чув ні про які подібні місця.

В очах у нього попливло, і він відчув, що зараз зомліє, але втримався, поклавши руки на стіл. Він щойно потрапив у невідомий світ. Він був готовий прийняти це, але не міг придушити свого здивування.

Шок був занадто великим. Це був перший раз, коли його щось так сильно шокувало з того часу, як він став нежитю. Щоб заспокоїтися, він вирішив переглянути те, що знав про навколишню топографію.

По-перше, Королівство Ре-Естіз та Імперія Бахарут. Їх території були розділені гірським хребтом. Від південного краю гір тягнувся ліс, а приблизно там, де закінчувався ліс, починалися володіння Королівства Ре-Естіз, в яких знаходилося місто-фортеця і це село. Між двома країнами були погані стосунки, і на рівнині біля міста-фортеці точилися бої, здається, щороку впродовж останніх кількох років.

Далі на південь була Теократія Слейн. Щоб отримати приблизне уявлення про те, як їхні території поєднуються, найпростіше уявити собі перевернуту букву Т, нахилену так, щоб вона вказувала вгору і вправо, але трохи розплавлену, щоб довгий край згинався і йшов прямо вгору. Ліворуч було Королівство Ре-Естіз; праворуч, трохи більше, була Імперія Бахарут; а під планкою була Теократія Слейн. Нібито були й інші країни, але це була вся інформація, яку зміг надати сільський староста. Щодо відносної могутності країн, то і цього староста крихітного села не міг знати. Іншими словами...

– Я облажався...

Старості здалося, що лицарі прибули з Імперії Бахарут через герби на їхніх обладунках, але з точки зору того, які країни насправді мали спільні кордони, не виключено, що все це могло бути змовою Теократія Слейн. Було помилкою відпускати всіх лицарів. Треба було схопити хоча б одного і вибити з нього якусь інформацію. Тепер було запізно.

Якщо припустити, що це була Теократія Слейн, то, можливо, йому варто було б укласти якусь угоду з Імперією. Королівство було в порядку - він вже заробив там деяку прихильність за порятунок цього села.

Айнз замислився, чи справді він міг бути єдиним, хто прийшов у цей світ. Такого не може бути. Існує величезна ймовірність того, що тут є й інші гравці. Навіть ХероХеро може бути тут. Мені потрібно подумати про те, що станеться, якщо я зустріну інших гравців.

Якби прийшла велика кількість гравців, знаючи японців, багато хто з них об'єднався б разом. Айнз хотів бути частиною цього, якщо можливо. Він би пішов на будь-які поступки, аби тільки вони не стосувалися Айнз Оул Ґоун.

Проблема полягала б у тому, якби ця група розглядала його гільдію як ворога. Це не було повністю виключено - Айнз Оул Ґоун грали роль злих і зробили багато вбивств гравців, тому вони були широко ненависні. Він не був упевнений, що ненависть вимерла. Можливо, він навіть вороже ставився до них з почуття справедливості або праведного обурення.

Щоб уникнути цього, перше, що потрібно зробити, це нажити якомога менше ворогів. Якщо він вбивав місцевих жителів - або, особливо, якщо він здійснював будь-яке непотрібне вбивство людей - це могло засмутити гравців, які все ще зберігали свою людяність. Звичайно, якщо у нього була причина, яку вони вважали б переконливою (наприклад, порятунок села, подібного до цього, на яке напали), тоді це може бути інша історія.

Коротко кажучи, відтепер я повинен мати дійсно вагому причину для всього, що я роблю. Іншими словами, я не хотів цього робити, але... мені потрібна процедура.

У випадку, якщо ця група затаїла образу на Айнз Оул Ґоун, Назаріку, ймовірно, не вдасться уникнути бою. Враховуючи їхній нинішній військовий потенціал, вони могли б знищити тридцять гравців 100-го рівня одним махом. А якби вони використовували Світовий предмет, то Гробниця перетворилася б на неприступну фортецю. Вони, напевно, змогли б дати відсіч будь-яким ворогам, як це було раніше.

Але не важко було уявити, наскільки нерозумно було б намагатися протистояти набігу без підкріплення. І кожного разу, коли вони вивільняли силу Світового Предмета, рівень Айнза падав би. Якби їх атакували хвилями, вони врешті-решт були б виснажені до такої міри, що більше не змогли б його використовувати.

Айнз знав, що зосереджуватися на війні небезпечно, оскільки це може призвести до упередженості й вузького погляду на речі, але він також не був настільки наївним, щоб діяти, не враховуючи найгіршого можливого результату. Він просто думав про те, як розв'язати проблеми.

Якби він дбав лише про виживання, можливо, йому не довелося б робити всього цього - він міг би просто жити в горах і полях, як звір - але він мав занадто багато сили та гордості, щоб зробити це.

Якби він намагався ужитися з людьми, то все мало б так чи інакше вийти.

У такому разі найважливішим пунктом обговорення було те, як збільшити їхній військовий потенціал. Йому потрібно було зібрати більше інформації про світ, в тому числі про те, хто в ньому грає.

– Це, мабуть, якась помилка...

– Щось не так?

– О, ні. Просто все трохи не так, як я думав, тому я на мить засмутився. Важливіше, чи не могли б ви дати мені більше інформації?

– Г-гаразд, так. – Староста змінив тему розмови на обговорення монстрів.

Вони у них були, як і в Іґґдрасіллі. В глибині лісу жили небезпечні звірі, особливо Мудрий Король Лісу, а також були людиноподібні раси, такі як дварфи та ельфи, а також недолюдські раси, такі як гобліни, орки та огри. Очевидно, деякі з недолюдських рас навіть заснували країни.

Людей, які за винагороду винищували чудовиськ, називали шукачами пригод, і серед них було чимало заклинателів. У великих містах існували гільдії шукачів пригод.

Айнз також отримав деяку інформацію про найближче місто-фортецю Е-Рантель. Староста не був упевнений щодо населення, але знав, що це найбільше місто в цих краях. Здавалося, що це буде найкращим місцем для збору інформації.

Інформація, яку Айнз отримав від старости села, була корисною, але залишалося ще багато невідомого. Замість того, щоб намагатися з'ясувати деталі тут, було б швидше відправити групу в Е-Рантель.

Потім, залишалася мова. Айнзу здавалося дивним, що в цьому зовсім іншому світі всі знають японську, тому він спробував стежити за губами старости, але він не говорив японською.

Рухи його рота і те, що Айнз чув, були абсолютно різними.

Звідти Айнз провів кілька експериментів. І який він зробив висновок? Всі тут їли «жуйку-перекладач» або щось подібне, не те щоб він знав, де вони її взяли. Мова цього світу, а точніше слова, які хтось говорив, автоматично перекладалися, коли вони досягали слухача. Якби слово можна було розпізнати як слово, воно, напевно, працювало б і з нелюдськими істотами, такими, як коти чи собаки. Він просто не уявляв, як це можливо. Староста, однак, здавалося, не думав про це - це сприймалося як належне.

Тож, мабуть, це просто один із законів цього світу? Якщо я зроблю крок назад і подумаю про це, то вони дійсно володіють магією. Було б зовсім не дивно, якби цей світ керувався зовсім іншими законами.

Здоровий глузд, який Айнз засвоїв у своєму житті, не був здоровим глуздом цього світу. Це було критичною проблемою. Без здорового глузду він ризикував зробити фатальну помилку - ніхто ніколи не має на увазі нічого доброго, коли кажуть: «У цього хлопця немає здорового глузду», а зараз йому його, безумовно, бракувало. Треба було щось робити, але ніяких геніальних ходів на думку не спадало. Я не можу просто взяти когось і сказати: «Розкажи мені весь свій здоровий глузд!». Це було б смішно!

Що залишало йому, по суті, один варіант.

– ...Напевно, мені треба відвідати місто, так?

Щоб навчитися здоровому глузду, знадобилася б велика кількість моделей. Йому також потрібно було дізнатися про магію цього світу. Було дуже багато речей, про які йому ще треба було дізнатися.

Перебираючи все це в голові, він почув слабкий звук кроків за тонкими дерев'яними дверима. Інтервал був великий, але це не було схоже на тупіт - це була людина, яка поспішала.

Стук пролунав саме тоді, коли Айнз повернувся обличчям у той бік. Староста подивився на Айнза, щоб побачити, як він хоче діяти далі. Йому, мабуть, незручно робити щось з власної волі, коли він посеред розмови, яка є платою за порятунок села.

– Все гаразд, можете йти. Я все одно хотів відпочити.

– Прошу вибачення. – Староста злегка вклонився і попрямував до дверей. Коли він відчинив їх, там стояв селянин, підставляючи спину сонцю. Його погляд перевівся зі старости на Айнза.

– Вибачте, що перериваю, але підготовка до похоронів завершена...

– Зрозуміло... – Староста подивився в бік Айнза, ніби просячи дозволу піти.

– Я не заперечую. Не хвилюйтеся за мене.

– Дякую. Тоді, будь ласка, скажіть усім, що я зараз до вас приєднаюся.

Похорони розпочалися на громадському кладовищі на околиці міста. Цвинтар був обнесений обшарпаним парканом. Круглі камені з вирізьбленими на них іменами усіяли подвір'я, слугуючи могильними знаками.

Сільський староста звернувся до богів, про яких Айнз ніколи не чув в Іґґдрасіллі, щоб небіжчик знайшов спокій.

Не вистачало рук, щоб поховати всі трупи одразу, тож починали з того, що могли. Айнз подумав, що ховати людей в той самий день було поспішно, але тут не було знайомих йому релігій, тому все, що він міг зробити - прийняти це як інакшість.

Серед присутніх селян були сестри, яких він врятував, Енрі та Нему Еммот. Того дня, мабуть, ховали їхніх батьків.

Айнз дивився трохи осторонь від інших, проводячи руками по паличці довжиною близько триста сантиметрів, що ховалася під мантією. Вона була зроблена зі слонової кістки, а один її кінчик був занурений у золото. Держак був вкритий рунами, що надавали всьому предмету якоїсь сакральної вібрації.

Це був «Жезл воскресіння», магічний предмет, який міг оживляти мертвих. Звичайно, у нього була не тільки ця паличка. Її вистачало на те, щоб воскресити всіх мешканців села, ще й з рештою. Але за словами старости, магії, яка могла б воскрешати мертвих, у цьому світі не існувало. Тож у цьому селі був потенціал для того, щоб сталося диво, але коли молитва закінчилася і похорон вступив у свою останню стадію, Айнз спокійно поклав паличку назад у свою коробку з речами.

Він міг би повернути їх назад. Він просто не зробив цього. Не те щоб він турбувався про їхні душі або мав якусь іншу релігійну причину. Просто для нього в цьому не було ніякого сенсу.

Були заклинателі, які могли вбивати, і заклинателі, які могли відроджувати. Неважко було уявити, що той чи інший тип може потрапити в якусь халепу. Навіть якщо він робив це за умови, що вони мовчатимуть про це, шанси, що вони цього дотримаються, були невеликі.

Сила протистояти смерті - хто б не мріяв про це?

Якби ситуація змінилася, можливо, він зміг би скористатися нею, але поки що він не мав достатньо інформації. Зараз не час.

– Нехай вони задовольняться тим, що я врятував село, – пробурмотів він, а потім повернувся і пильно подивився на Лицаря смерті, що стояв за його спиною.

У нього теж було кілька питань до цього хлопця. У Іґґдрасіллі, за рідкісним винятком, викликані монстри зникали через певний час, і оскільки він не використовував ніякого особливого методу, щоб викликати цього Лицаря смерті, його час мав би давно закінчитися. Але він все ще був тут. У Айнза були різні здогадки про те, що відбувається, але без додаткової інформації він не міг дійти до відповіді.

Поруч з Айнзом і його думками вишикувалися дві тіні. Це були Альбедо і павукоподібне чудовисько розміром з людину, одягнене в спорядження ніндзя. З кожної з його восьми лап росло по гострому лезу.

– Восьмилезий павук вбивця? Альбедо!.. – Айнз просканував місцевість, але не було жодних ознак того, що хтось із селян дивився в їхній бік. Навіть посеред похорону вигляду Альбедо та особливо химерного монстра повинно було бути достатньо, щоб привернути увагу.

Потім він згадав: Восьмилезі павуки вбивці могли ставати невидимими.

– Я привела його, бо він хотів бачити вас, володарю Айнз.

– Сподіваюся, ви в доброму гуморі, володарю Момо...

– Позбав мене цих лестощів. Важливіше те, що ви - моє підкріплення?

– Так, пане. Під моїм командуванням чотириста підлеглих, готових здійснити набіг на село.

Набіг? Чому вони думають, що ми робимо набіг? Себасе, це схоже на погану телефонну гру.

– Не треба нападати. Питання вже вирішене. А хто вами командує?

– Пані Аура і пан Маре. Пан Деміург і пані Шалтір захищають замок, а пан Коцит охороняє територію.

– Зрозуміло. Якщо підлеглих буде занадто багато, вони просто заважатимуть. Нехай всі, крім Аури та Маре, відійдуть. Скільки вас, павуків вбивць, прийшло?

– Всього п'ятнадцять.

– Гаразд, тоді ви, хлопці, будьте напоготові разом з Аурою і Маре.

Отримавши уклін Восьмилезого павука вбивці, Айнз повернувся до похоронної церемонії. Саме тоді, коли на свіжу жертву кидали землю, обидві сестри впали в сльози.

Зрозумівши, що похорон не закінчиться найближчим часом, він повільно попрямував назад до села. Альбедо і Лицар смерті йшли за ним.

Хоча їхні розмови перервав похорон, коли Айнз вийшов з будинку старости, вивчивши місцевість і прислухавшись до свого здорового глузду, сонце вже низько спустилося на небо.

Він зробив цей драматичний порятунок як послугу старому другові, але це зайняло більше часу, ніж він очікував. Проте він відчував, що користь від цього врівноважується. Навіть просто усвідомлення того, що чим більше він дізнається про світ, тим більше запитань у нього виникає, було того варте. Айнз прокручував у голові те, що він мав зробити, неуважно дивлячись на призахідне сонце.

Діяти, не маючи повної інформації, було вкрай небезпечно. Найкраще було б зачаїтися і збирати інформацію потихеньку, але тепер, коли він врятував це село, це було вже неможливо.

Навіть якби він знищив тих лицарів, їхня країна захотіла б розслідувати, що з ними сталося. У його власному світі наукові дослідження були розвинені, але цілком можливо, що в цьому світі просунулися якісь інші способи розслідування.

Навіть якщо вони не були вдосконалені, до тих пір, поки були живі жителі села, існувала велика ймовірність того, що вони зможуть дізнатися про нього. Одним зі способів убезпечити себе від витоку інформації було відвести всіх жителів села до Великої Гробниці Назаріка, але було б не дивно, якби королівство вважало це викраденням.

Тому він назвав своє ім'я і відпустив лицарів. Він переслідував дві мети. Оскільки він не ховався у Великій Гробниці Назаріка, він здогадувався, що чутки про нього швидко поширяться, тож його першою метою було до певної міри поширити чутки про себе; він вирішив, що було б добре керувати цим процесом. Другою метою було поширити історію про те, як хтось, на ім'я Айнз Оул Ґоун врятував село і вбив лицарів. Звісно, найбільше він хотів, щоб чутки про нього почули гравці Іґґдрасілля.

Айнз хотів належати або до Королівства, або до Імперії, або до Теократії. Він був упевнений, що якби в цьому світі були інші гравці, чутки про них поширилися б. Але якщо Айнз належав до організації під назвою «Назарік», то добувати інформацію було б важко, не кажучи вже про те, що ризиковано. А якби він припустився помилки, віддавши наказ людині з такою особистістю, як Альбедо, то міг би ненароком нажити собі непотрібних ворогів.

Навіть просто з точки зору збору інформації, здавалося, що потрапити під парасольку однієї з країн було б непоганою ідеєю. Та й для того, щоб зберегти самоврядування Великої Гробниці Назаріка, теж непогано було б заручитися підтримкою якогось авторитету. Він не міг легковажно приймати своє становище, поки перебував у невіданні щодо відносної сили країн. Незнання того, яка межа індивідуальної влади в цьому світі, також підстьобувало його. Він не міг припустити, що в жодній з трьох країн немає нікого сильнішого за нього.

Він міг придумати безліч недоліків, пов'язаних з членством в одній з країн, але він відчував, що переваги перевищують їх. Проблема полягала в тому, на якій посаді він міг би до них "приєднатися"?

Я не збираюся бути чиїмось рабом, вибачте. На підприємство з жахливими умовами праці на кшталт ХероХеро мене теж не цікавить. Доведеться спробувати справити враження на різні сили та вибрати найкраще місце, коли я побачу різницю у ставленні до мене.

Це все одно, що змінити роботу.

Питання лише в тому, коли починати налагоджувати зв'язки. Мене можуть використати у своїх цілях, бо я зараз майже не володію інформацією.

Айнз дійшов до цього місця, перш ніж похитав головою, наче трохи втомився. За останні декілька годин він використав свій мозок шалено багато. Йому було боляче думати.

– Фух... добре. Я зробив те, заради чого сюди прийшов. Альбедо, відступаймо.

– Так, пане. – Альбедо наїжачилася, попри тому, що у неї не було ніяких причин бути на сторожі; в цьому селі не було ніякої небезпеки.

В такому випадку Айнз міг придумати тільки одне пояснення. Він стишив голос і запитав:

– ...Ти ненавидиш людей?

– Я не люблю їх. Вони такі тендітні створіння - нижчі форми життя. Мені завжди цікаво, які вони були б гарні, якби я розчавила їх під ногами, як жучків. Але... є один виняток, одна дівчина... – Її голос був солодким, як мед, але слова, які вона говорила, були суворими.

Айнз розглядав красу, яка робила її схожою на богиню, сповнену любові, і відчував, що її ставлення до нього недостойне. Він відповів, щоб зробити їй зауваження.

– Хм, я розумію, що ти відчуваєш, але, будь ласка, зберігай самовладання і поводься з ними доброзичливо. Це важливо, щоб грати роль.

Альбедо глибоко схилила голову. Спостерігаючи за нею, Айнз занепокоївся. Її вподобання не створювали проблем на цей час, але він замислювався про майбутнє. Він зрозумів, що повинен бути в курсі симпатій і антипатій своїх підлеглих.

З цим він вирішив спробувати знайти сільського голову. Він хотів бути ввічливим і попрощатися перед від'їздом.

Старосту було досить легко знайти. Він радився в кутку майдану з якимись селянами, вираз облич у них був серйозний, але щось не те - здавалося, що вони нервують.

Знову неприємності? Айнз утримався від того, щоб не клацнути язиком, і підійшов до них.

– Щось не так, пане старосто?

Це було схоже на промінь небесного світла, що осяяв його обличчя.

– О, пане Айнз! До нас дійшли чутки, що до села прямують кінні лицарі

– Зрозуміло.

Староста нервово подивився на Айнза. Селяни зробили те ж саме.

Він підняв руку, щоб заспокоїти їх.

– Доручіть це мені. Зберіть усіх жителів села у себе вдома, а потім зустрінемося на площі.

Пролунав дзвін, і поки селяни збиралися, Айнз розташував Лицаря смерті біля будинку старости, а Альбедо - позаду себе.

Айнз заговорив до старости бадьорим голосом, щоб заспокоїти його страхи.

– Не хвилюйся. Оскільки це особливий випадок, я зроблю це задарма.

Тремтіння старости дещо зменшилося, і він криво посміхнувся. Мабуть, він був готовий до найгіршого.

Незабаром на головній дорозі з'явилася група кавалеристів. Вони їхали строєм і спокійно в'їжджали в село.

– Екіпірування у них не збігається - у всіх індивідуальне... Чи означає це, що вони не з регулярної армії?

Спостерігаючи за кавалеристами, Айнз відчув, що з їхнім спорядженням щось не так.

Лицарі, які прийшли раніше з гербом Імперії на грудях, мали однакові важкі обладунки. Але ці кавалеристи, вони були в обладунках, але кожен влаштував своє спорядження на власний розсуд. Хтось носив просто шкіряні обладунки на деяких частинах, а хтось зняв залізні пластини й носив відкриту кольчугу. Хтось носив шоломи, хтось ні. Єдине, що їх об'єднувало в цьому відділенні, - це те, що їхні обличчя було видно. Вони також носили однакові мечі, але їхня допоміжна зброя була різних типів - луки, одноручні списи, булави тощо.

З точки зору напівповної склянки, вони були ветеранським лицарським орденом. В іншому випадку вони були просто різношерстою купкою найманців.

Врешті-решт група виїхала прямо на площу, чоловік двадцять. Не спускаючи очей з Лицаря смерті, вони вишикувалися в пишну шеренгу перед Айнзом і сільським старостою. Один з них, все ще сидячи на коні, вийшов вперед. Він, мабуть, був їхнім лідером і був кремезніший за інших. Він майже не помітив старосту, зупинив погляд на Лицарю смерті, а потім подивився на Альбедо. Очі його надовго затрималися на ній, наче впіймали. Але коли він побачив, що вона просто стоїть струнко, не ворушачись, він перевів свій гострий, проникливий погляд на Айнза.

Цей чоловік мав вигляд людини, яка зробила насильство своєю професією, але Айнз перехопив його погляд і просто стояв. Одного погляду було недостатньо, щоб потривожити його.

Не те щоб він завжди був сильним проти таких поглядів. Можливо, це було просто завдяки його неживому тілу. А може, завдяки впевненості, яку він набув, коли зміг використати свою силу Іґґдрасілля.

Задоволений своїми спостереженнями, чоловік звернувся до них з гідністю.

– Я воїн-капітан королівства Ре-Естізе, Ґазеф Стронофф. Ми прибули за наказом короля, щоб приборкати Імперських лицарів, які тероризують цей регіон. – Його глибокий голос чітко розносився по площі, попри тиші, і Айнз почув, як у будинку сільського старости позаду них почався переполох.

– Воїн-капітан Королівства... – пробурмотів староста.

Айнз був трохи роздратований тим, що в інформації, яку він отримав, нічого не було про цю людину.

– Хто він такий?

– За словами купців, колись він був чемпіоном королівського турніру, а зараз очолює групу елітних воїнів, які служать безпосередньо королю.

– І це справді він?

– ...Я не знаю. До мене доходили лише чутки.

Якщо Айнз примружився, то виявилося, що у них у всіх на грудях був однаковий герб. І він справді нагадував герб Королівства, про який розповідав староста. Але він був ще занадто необізнаний, щоб одразу повірити в цю історію.

– Ви, мабуть, староста села, – сказав Ґазеф, звертаючись до старости. – Тоді, будьте ласкаві, скажіть мені, хто саме стоїть поруч з вами?

Староста відкрив було рота, але Айнз зупинив його і коротко відрекомендувався.

– Це не обов'язково. Приємно познайомитися з вами, капітане. Я Айнз Оул Ґоун, заклинатель, який побачив, що на це село напали лицарі, і прийшов його врятувати.

У відповідь Ґазеф зіскочив з коня і з брязкотом обладунків приземлився на землю. Він урочисто схилив голову.

– Немає слів, щоб висловити мою подяку за те, що ви врятували це село.

Атмосферою прокотилася хвиля.

Це, мабуть, було шоком у цьому світі, де соціальне становище було настільки чорно-білим, бачити, як найбільш привілейована людина, яка займала посаду капітана королівства, робить знак поваги до Айнза, чий статус був невідомий. Права людини навіть не були належним чином встановлені в цій країні - або, залежно від випадку, ніде. Вони, ймовірно, купували і продавали людей як рабів ще кілька років тому.

Всупереч тому, що вони навіть не були рівними, Ґазеф зійшов з коня і вклонився Айнзу. Це багато говорило про його характер. Айнз вирішив, що цей чоловік має бути тим, за кого себе видає.

– Ні, я все одно робив це заради винагороди. Не хвилюйтесь про це.

– О! Винагорода? То ви авантюрист?

– Щось на кшталт того.

– Хм, ясно. Ви, здається, досить сильний... Шкода, що раніше не чув вашого імені.

– Я мандрівник, просто проїжджаю повз, тому моє ім'я могло не так сильно поширитися.

– Мандрівник, хм? Мені шкода забирати час у здібного шукача пригод, але я хотів би почути подробиці про мерзенну банду, яка напала на це село.

– Звісно. Я з радістю розповім вам, капітане. Я позбавив більшість з них життя. Ризикну припустити, що деякий час вони не будуть створювати тут проблем. Вам потрібно більше про це почути?

– Позбавили їх життя... Ви самі вбили їх, пане Ґоун? – З того, як Ґазеф звертався до нього, він зрозумів, що в цьому світі імена на західний манер, а не по-японськи - не прізвище, ім'я, а ім'я, прізвище. Тепер він знав, чому староста трохи дивно подивився на нього, коли той попросив називати його Айнз. Звичайно, якби хтось, кого Айнз не дуже добре знав, попросив називати його на ім'я, він зробив би таке обличчя.

Він приховав своє усвідомлення цієї помилки за маскою, відомою як дорослість, і продовжив.

– Ви... можете говорити, а можете і ні.

Вловивши тонкий нюанс, погляд Ґазефа перевівся на Лицаря смерті. Він, мабуть, відчув слабкий запах крові, що йшов від нього.

– Зараз я хочу запитати вас про дві речі. Перше: що це?

– Прислужник, якого я створив.

Він хмикнув від захоплення і подивився на Айнза з ніг до голови.

– А що означає ця маска?

– У мене, як у заклинателя, є свої причини носити цю маску.

– Чи можу я попросити вас зняти її для мене?

– Боюся, що ні. Було б дуже неприємно, якби він, – Айнз вказав на лицаря смерті, – розбушувався.

Сільський голова знав, на що здатний Лицар смерті, і тривога була явно виражена на його обличчі. Зсередини будинку також чулися голоси. Можливо, відчувши раптову зміну атмосфери, Ґазеф азеф серйозно кивнув головою.

– Зрозуміло. Тоді, гадаю, вам краще не знімати її.

– Дякую.

– Ну, тоді...

– Хвилинку. Прошу вибачення, але на це село щойно напали імперські лицарі. Я думаю, що, побачивши всіх вас зі зброєю, вони згадають той жах. Можливо, це допомогло б усім заспокоїтися, якби ви склали свою зброю на краю площі. Як ви вважаєте?

– Ви маєте рацію, але ці мечі були подаровані нам нашим королем. Ми не можемо роззброїтися без його дозволу.

– Пане Айнз, все гаразд.

– Ви впевнені, пане старосто? Капітане, сподіваюся, ви зможете пробачити мені мою грубість.

– Без проблем, пане Ґоун. Я думаю, що ваша ідея була цілком правильною. Якби цей меч не був подарунком нашого короля, я б із задоволенням відклав його вбік. А тепер, може, сядемо десь і поговоримо більш детально? Також, якщо не заперечуєте, ми б хотіли тут переночувати...

– Зрозуміло. Це ми теж обговоримо, тож прошу до моєї хати... – Староста не встиг договорити, як це сталося. На площу виїхав самотній кавалерист. Його важке дихання свідчило про серйозність звістки, яку він приніс.

Він голосно оголосив про надзвичайну ситуацію.

– Капітане! Кілька фігур помічено в цьому районі! Вони оточили село і наближаються!

– Прошу вашої уваги.

Тихий, рівний голос пролунав так, щоб почули всі присутні.

– Наша здобич увійшла в клітку.

Це був чоловічий голос. Нічого особливого в ньому не було. Обличчя теж було пересічним, таким, що загубилося б у натовпі - якби не абсолютно беземоційні, майже штучні чорні очі та шрам, що тягнувся по щоці.

– Покладімося на богів.

Усі присутні вшанували хвилиною мовчання сконденсовану молитву до своїх богів.

Навіть виконуючи місію в іншій країні, вони знаходили час для молитви - не з упевненості, а з побожності. Ці агенти Теократії Слейн на службі своїм богам мали сильнішу віру, ніж пересічні громадяни. Саме тому вони могли здійснювати холоднокровні вчинки, не замислюючись і не відчуваючи за собою ніякої провини.

Після молитви всі їхні очі були засклені, як скляні кульки.

– Почнемо.

Одне слово.

Це було все, що потрібно для того, щоб всі у вишуканій координації рушили на оточення села. Відчувалося, що це результат безперервних тренувань.

Це був підрозділ, який здійснював переважно нелегальну діяльність. Вони існували навіть всередині самої Теократії Слейн лише у вигляді чуток, які слідували за ними, як тіні - одне з Шести Писань, що підпорядковувалися безпосередньо верховному жерцю, Сонцесяйному Писанню, чиїм найважливішим обов'язком було винищення нелюдських сіл.

Хоча Сонцесяйне Писання брало участь у найбільшій кількості боїв з усіх шести спецпідрозділів, їх було дуже мало - навіть не більше сотні, включаючи резервістів. Їх невеликий розмір означав, як важко було бути прийнятим до них.

По-перше, кожен з них повинен був вміти використовувати магію віри третього рівня (найвищий рівень, якого міг досягти звичайний заклинатель). Крім того, були потрібні вищі розумові та фізичні здібності, а також справжня віра.

Іншими словами, це були кращі з кращих.

Дивлячись, як розбігаються його елітні підлеглі, чоловік повільно видихнув. Розгортання відбулося, тепер важко буде простежити за їхніми пересуваннями. Втім, він не мав жодних турбот щодо побудови їхньої клітки. Капітан Сонцесяйного Писання Нігун Ґрід Луїн був спокійний, як той, хто знає, що успіх його місії майже на носі.

Сонцесяйне Писання не було експертом у таємних або відкритих операціях. Вони втратили свій шанс чотири рази. Після кожної невдачі вони переслідували Ґазефа та його людей з королівства, намагаючись не бути знайденими. Якщо вони змарнують свій шанс і зараз, то їхні переслідування Ґазефа продовжаться.

– Може, наступного разу нам... звернутися по допомогу до іншого загону? Я б хотів, щоб цим займався хтось інший.

Хтось із присутніх відповів на бурчання Нігуна.

– Ми повинні. Наша спеціальність - винищення! – Це був підлеглий, який залишився тут, частково для того, щоб охороняти Нігуна. – Тож дивно, що нам доручили цю місію. Вона важлива, то чому ж вони не залучили до неї ще й Писання Анемона?

– Ти правий. Незрозуміло, чому вони призначили нас одних, але це був хороший досвід навчання для нас. Включення таємних операцій на ворожій землі в нашу підготовку не така вже й погана річ. Я маю на увазі, що, можливо, саме тому нас і відправили туди.

Проте, навіть коли він це сказав, Нігун знав, що ймовірність іншої подібної місії була низькою.

Їх місія полягала в тому, щоб усунути Ґазефа Строноффа, воїна королівства, настільки сильного, що не було нікого подібного в жодній з сусідніх країн. Це була більше робота для Чорного Писання, підрозділу, де всі члени мали силу рівня героя. Зазвичай вона була б надана їм, але цього разу це було неможливо.

Причина цього була цілком таємною, тому Нігун не міг сказати про це людині нижчого рангу, але, звичайно, він знав, що це було. Чорне Писання було надто зайняте підготовкою до воскресіння Драконячого Повелителя Катастрофи - одночасно охороняючи священний скарб, «Руйнівну Красу», а пріоритетом Писання Анемона було переслідування зрадника, який вкрав один зі священних скарбів святої принцеси.

Нігун мимоволі погладив шрам на щоці. Він згадав, як одного разу незграбно втік з бійки, і перед ним постало обличчя жінки, яка своїм чорним магічним мечем залишила йому шрам...

Магія могла б повністю зцілити його, але він навмисне залишив шрам, щоб не забути свою поразку.

– Блакитна Троянда...

Ця жінка була з королівства, як і Ґазеф. Але чого Нігун не міг їй пробачити, так це того, що вона була жрицею. Мало того, що вона вірила в іншого бога, вона намагалася перешкодити Нігуну та його людям напасти на село нелюдів - і вона думала, що має рацію! Вона була дурепою, яка не бачила загальної картини.

– Люди слабкі, тому ми повинні захищати себе всіма можливими способами. Вона не могла цього зрозуміти, дурепа.

Підлеглий, можливо, досить пильний, щоб вловити гнів у скляних очах свого капітана, поспішно перебив його.

– У тому королівстві всі вони дурні.

Нігун не відповів, але погодився.

Ґазеф був сильний. Ось чому вони намагалися послабити його, позбавивши захисту.

Королівство розкололося на два угруповання, на сторону короля і вельмож, які були замкнені в безперервній боротьбі за владу. Ґазеф був членом королівської фракції, якого неможливо було ігнорувати, тому, якщо вельможі думали, що зможуть перешкодити йому, вони були зобов'язані діяти, не обмірковуючи все до кінця - навіть якщо їхнім мисленням маніпулював агент з іншої країни.

Однією з причин ненависті знаті до нього було те, що він вибився з простолюду лише завдяки своїй майстерності володіння мечем.

І до чого призвела ця ворожнеча?

Королівство мало втратити свій козир.

На думку Нігуна, це був повний ідіотизм.

У Теократії Слейн також були фракції - шість, але вони здебільшого працювали разом. Однією з простих причин, чому вони могли це робити, був той факт, що вони поважали богів один одного. Інша причина полягала в тому, що вони знали, що повинні триматися разом у цьому небезпечному світі, повному нелюдських рас і монстрів.

– Ось чому ми повинні змусити їх йти тим же шляхом, що і ми, шляхом, заснованим на правильному вченні. Люди створені не для того, щоб воювати, а для того, щоб йти разом.

І жертвою цього ідеалу має стати Ґазеф.

– Як ви думаєте, ми зможемо його дістати?

Нігун серйозно поставився до тривоги свого підлеглого.

Цього разу їхньою здобиччю був Ґазеф Стронофф, найсильніший воїн у цих краях і королівський капітан. Це було важче, ніж стерти з лиця землі величезне гоблінське село. Тому Нігун відповів тихим голосом, щоб розвіяти його хвилювання.

– Це не повинно бути проблемою. Ти знаєш про ті скарби, які королівство дозволяє йому перевозити? Цього разу він не спорядив їх. Без них вбити його буде простою справою... Я б навіть сказав, що якщо ми упустимо цей шанс, то це буде, навпаки, неможливо.

Ім'я капітана Ґазефа Строноффа було відоме далеко за межами країни завдяки його майстерності, але була й інша причина - п'ять скарбів королівства. Наразі було відомо лише про чотири, але Ґазефу дозволили екіпірувати їх усі: «Рукавиці Життєвої Сили», які робили так, що їх власник ніколи не втомлювався; «Амулет Безсмертя», який постійно зцілював власника; «Броня Охоронця», яка, за чутками, могла врятувати власника від смертельного критичного удару, виготовлена з найтвердішого металу, адамантиту; і «Бритвине Лезо», магічний меч, який був зачарований у гонитві за гостротою і розрізав броню, наче ніж масло.

Навіть Нігун не зміг би перемогти Ґазефа Строноффа, якби його атака та захист були посилені до надзвичайних рівнів за допомогою цього спорядження. Звичайно, не було людини, яка могла б це зробити. Але якщо він не був екіпірований скарбами, вони мали досить пристойні шанси.

– До того ж у нас є туз у рукаві. Ми нізащо не програємо цю битву.

Нігун поплескав себе по нагрудній кишені.

У цьому світі існувало три види нестандартних магічних предметів. Реліквії Восьми Королів Скупості, які завоювали континент в одну мить понад п'ятисот років тому, були одним з видів. До Восьми Королів Скупості правили дракони. Другим типом були приховані скарби драконів, які, як вважалося, були створені магією наймогутніших Повелителів Драконів. Нарешті, шістьма століттями раніше, Шість Богів, що складали основу Теократії Слейн, зійшли на землю. Найвищі скарби, які вони залишили по собі, були третього, останнього типу.

І в нагрудній кишені Нігуна був найвищий скарб - навіть Теократія Слейн мала лише кілька таких скарбів. Він означав гарантовану перемогу.

Він подивився на сталеву стрічку, обмотану навколо зап'ястя. Цифри на ньому вказували на плин часу.

– Гаразд, почнемо операцію.

Нігун і його підлеглий застосували свою магію - свою елітну магію виклику ангела.

◉

– Зрозуміло. Так, дійсно... – Ґазеф підтвердив озвучені цифри, вийшовши з тіні будинку. Він бачив трьох. Вони повільно йшли в бік села, тримаючись на фіксованій дистанції один від одного. Вони були беззбройні та не носили важких обладунків, але це не означало, що їм буде легко впасти. Багато заклинателів відмовлялися від важких обладунків, віддаючи перевагу легшим матеріалам. Іншими словами, вони, ймовірно, були заклинателями.

Це було абсолютно зрозуміло, коли поруч з ними вишикувалися сяючі крилаті фігури - ангели.

Ангели були монстрами, викликаними з іншого світу, які, як вважали багато людей - особливо люди з Теократії Слейн - служили богам. Було незрозуміло, чи це правда, чи ні, і священники королівства стверджували, що вони були просто різновидом викликаних монстрів.

Цей релігійний конфлікт був однією з причин неприязні між країнами, але Ґазефу було байдуже, кому служать монстри. Для Ґазефа мало значення лише те, наскільки вони сильні.

Наскільки він знав, порівняно з іншими монстрами, викликаними за допомогою магії такого ж рівня, ангели та демони (які, як говорили, самі були приблизно рівними собі) були трохи сильнішими. Крім того, що вони володіли багатьма особливими здібностями, вони могли використовувати деяку магію, тому Ґазеф відносив їх до категорії більш клопітких ворогів. І все ж, хоча це залежало від виду ангела, вони не були непереможними.

Ці носили блискучі нагрудники і довгі мечі з багряним полум'ям. Він ніколи не бачив таких раніше, тому не міг здогадатися, наскільки вони сильні.

Айнз пішов з ним, щоб подивитися, і запитав:

– Хто ці хлопці та що їм потрібно? Це село не здається таким вже й цінним...

– То ви їх не знаєте?.. Якщо вони не полюють на вас, пане Ґоун, то відповідь може бути тільки одна.

Їхні очі зустрілися.

– У вас є вороги, капітане.

– Гадаю, що з цим нічого не поробиш через моє становище, але це... досить велика проблема. Якщо у них стільки заклинателів, що викликають ангелів, то вони, мабуть, з Теократії Слейн... І якщо вони займаються такого роду місіями, то це, мабуть, одне з Шести Писань, їхні підрозділи спеціального призначення. Чисельність, сила - у них перевага. – Ґазеф знизав плечима, майже відкрито бурчачи про те, який це був біль. Він тримався розслаблено, але всередині був досить тривожний. І злий.

– Вони добре попрацювали, використавши дворян, щоб відібрати моє спорядження. Якби та змія рознюхувала по двору, все, мабуть, пішло б ще гірше, тож, гадаю, треба вважати, що нам пощастило, що обійшлося лише цим. І все ж я ніколи не думав, що Теократія Слейн полюватиме на мене...

Він пирхнув.

Але вони дійсно були в меншості. Вони не були готові. Вони не мали жодних контрзаходів, які можна було б використати. У них нічого не було. Але була одна можливість...

– Це Архангели полум'я? Вони дуже схожі на них, але... звідки тут той самий монстр? Чи не тому, що магія виклику однакова? Якщо це так...

Ґазеф подивився на бурмочучого Айнза і сказав з проблиском надії:

– Пане Ґоун, якщо ви не проти, ми б хотіли найняти вас.

Відповіді не було. Ґазеф лише відчув на собі пильний погляд, що виходив з-за маски.

– Я можу пообіцяти вам будь-яку суму в якості компенсації.

– Думаю, я відмовлюся.

– Якби ми могли хоча б просто позичити вашого викликаного лицаря...

– Я так не думаю.

– А якщо я пошлюся на королівський закон і примушу вас до військової служби?

– Це був би дуже нерозумний вибір... це... не те, що я хотів би сказати, але якщо ви спробуєте використати проти мене якусь владу, включаючи владу королівства, я чинитиму невеликий опір.

Вони подивилися один на одного, і першим відвів погляд Ґазеф.

– Ха. Ми б були знищені ще до того, як ввійшли в конфлікт з теократією.

– Хо-хо, «знищені», ви жартівливі. Але я радий, що ви зрозуміли.

Ґазеф дивився, примруживши очі, як Айнз вклонився. Йому було не до жартів. Інтуїція кричала йому, наскільки небезпечно нажити собі ворога з цього заклинателя. Особливо, коли його життю загрожувала небезпека, він був схильний йти за інтуїцією, а не за непродуктивними роздумами.

Хто ж він такий? подумав Ґазеф, вдивляючись у маску Айнза. На що схоже його обличчя під цією маскою? Чи знайоме воно мені, чи?..

– Щось не так? У мене щось на масці?

– Ах, ні, я просто подумав, яка це незвичайна маска. Якщо з її допомогою можна керувати монстром, то це, мабуть, надзвичайно потужний магічний предмет.

– Дійсно. Він досить рідкісний і цінний. Таких більше не дістати.

Якщо хтось володіє цінними магічними предметами, то за логікою речей його магія повинна бути потужною. Якщо так міркувати, то Айнз, мабуть, був досить сильним чаклуном. Ґазеф раптом відчув себе безнадійно, не маючи змоги заручитися його підтримкою. Але йому все ще хотілося, щоб Айнз, як шукач пригод, виконав одне-єдине прохання...

– Що ж, безглуздо стояти тут цілий день. Бережіть себе, пане Ґоун. Я вдячний вам за порятунок села.

Ґазеф зняв рукавиці та потиснув руку Айнзу. З ввічливості було б правильно, якби Айнз теж зняв рукавиці, але він залишив їх на собі, і це не збентежило Ґазефа. Він потиснув руку Айнза обома своїми голими руками й приклав до неї своє серце.

– Я вам дуже, дуже вдячний. Ви зробили дивовижний вчинок, захистивши невинних людей від цієї бурі звірств. ...І я повинен сказати: Я хочу, щоб ви захистили їх знову. У мене немає нічого, що я міг би дати вам зараз, але я сподіваюся, що ви розглянете моє прохання.

– Це...

– Якщо ви коли-небудь приїдете до королівської столиці, я обіцяю своїм ім'ям Ґазефа Строноффа, що дам вам все, що ви забажаєте.

Ґазеф прибрав руки і вже збирався опуститися на одне коліно, але Айнз зупинив його.

– Ви не повинні цього робити... Я розумію. Я буду захищати це село неодмінно... клянуся честю Айнза Оул Ґоуна.

Почувши цю присягу, серце Ґазефа полегшало.

– Дякую, пане Ґоун! Тоді нам нема чого боятися. Я можу сміливо йти в бій.

– Перш ніж ви це зробите, будь ласка, візьміть.

Айнз, мабуть, про щось подумав, бо Ґазеф посміхнувся - він простягнув йому невеличкий предмет. Це була дивна маленька різьба, яка не здавалася Ґазефу чимось особливим, але...

– На пам'ять, я з вдячністю приймаю. Що ж, пане Ґоун, дуже шкода, що ми маємо розлучатися, але я мушу йти.

– Ви не хочете дочекатися ночі?

– Існує закляття, яке називається «Нічне бачення», тож навіть якщо для нас темрява є недоліком, то для них вона, швидше за все, не буде. До того ж вони повинні бачити, що ми втекли з села, щоб воно спрацювало.

– Зрозуміло. Ваш аналіз гідний вашої посади, капітане. Я вами захоплююся. Бажаю вам перемоги.

– Нехай ваша подорож продовжиться, пане Ґоун.

Айнз дивився, поки силует Ґазефа не зменшився. Можливо, відчувши щось у його настрої, Альбедо нічого не сказала, попри браку часу.

Айнз зітхнув.

– Я ставлюсь до людини, яку вперше зустрів, не більше, ніж до комахи, але... слід мені з нею поговорити, як я починаю прив'язуватися до неї, наче до милої тваринки.

– Це тому ви присягнулися своєю честю і своїм священним ім'ям?

– Можливо... Ні. Це було через сильну волю людини, готової до смерті...

Він захоплювався цим.

Ґазеф мав сильну волю, на відміну від нього самого.

– Альбедо, передай наказ поплічникам у цьому районі: Перевірте, чи немає засідок. Якщо є, вибити їх.

– Негайно. Ах, володарю Айнз, староста йде.

Простеживши за Альбедо, Айнз побачив старосту, який прямував до них з двома селянами. Тривога і занепокоєння підштовхнули їх до бігу, і вони задихалися, але заговорили, як тільки добігли до нього, так, ніби не могли навіть пошкодувати часу, який знадобився б їм для того, щоб оговтатися.

– Пане Айнз, що нам робити? Чому капітан відмовився захищати нас і покинув село? – У словах старости було більше, ніж страх. Відчуття покинутості переростало в лють.

– Капітан вчинив правильно, пане старосто. За ним полює ворог. Якби він залишився, село стало б полем бою, і вони, напевно, не втратили б можливості вбивати людей. Його від'їзд - це найкраще для вас.

– То ось... чому він пішов? Тоді ми повинні залишитися тут?..

– Ні. Я впевнений, що вони повернуться за тими, хто вижив. Ми не можемо тікати, коли нас оточили, але вони, напевно, нападуть на капітана з усіма своїми силами. Це наш шанс врятуватися. Займімо цей отвір.

Ось чому він покинув село таким помітним чином. Він діяв як приманка, щоб відвернути увагу ворога. Зрозумівши невисловлений нюанс, що шансів на перемогу у капітана небагато, староста почервонів і похнюпив голову. Капітан ішов у бій, готовий на смерть, щоб дати можливість селянам врятуватися... Староста цього не зрозумів, і це нерозуміння його розлютило. Йому, мабуть, було соромно за себе.

– І тут я подумав... О, пане Айнз, що я можу?.. Що ж нам робити?

– Що ви маєте на увазі?

– Ми живемо біля лісу, але на нас ніколи не нападали чудовиська. Нам просто пощастило, але ми переплутали везіння з безпекою і розучилися захищатися. В результаті багато наших сусідів загинуло, а ми стали тягарем для всіх... – Не лише вираз обличчя старости, а й односельців, які стояли за його спиною, був сповнений жалю.

– Ви нічого не могли зробити. Ваші супротивники були ветеранами. Якби ви дали бій, то, можливо, загинули б ще до мого приїзду.

Він намагався їх заспокоїти, але не відчував, щоб їхній сум відпускав. Дійсно, це було не те, що можна було б виправити словами. Все, що він міг зробити, це молитися, щоб час зцілив їх.

– Пане старосто, у нас не так багато часу. Треба вирушати, щоб рішучість капітана не була марною.

– Т-так, ви маєте рацію. Що ви плануєте робити, пане Айнз?

– Я збираюся стежити за подіями та втекти з усіма вами, коли прийде час.

– Ми знову вас потурбували...

– Будь ласка, не турбуйтеся про це. Я пообіцяв капітану, що захищу вас. А поки що, будь ласка, зберіть всіх жителів села в одному з найбільших будинків. Я накладу невеликий магічний захист.

Він відчував ногами хвилювання коня. Невзираючи на те, що кінь був натренований як бойовий, а може, саме тому, що він був натренований, він відчув, що вони прямують до своєї загибелі.

Противників було лише четверо чи п'ятеро, але вони розосередилися, оточивши село. Через це простір між ними був широкий, але вони, мабуть, якимось чином створили ідеальну клітку.

Іншими словами, тотальну пастку. Крок всередину - і паща смерті роззявляється.

Ґазеф знав це, але він збирався спробувати прорватися. Це був єдиний варіант, який у нього був.

У нього не було жодних шансів перемогти на відстані проти заклинателів. Якби у нього було кілька лучників або хтось з талантом і ресурсами для ведення бою на відстані, все могло б бути інакше, але оскільки у нього їх не було, він повинен був уникати битви на відстані.

Битися в облозі було б просто смішно.

Можливо, якби у них була кам'яна фортеця з великими товстими стінами, але дерев'яні будинки не змогли б заблокувати магію. Один невірний рух - і село було б спалене дотла.

Залишався ще один шлях, але він відчував, що це була морально низька дорога: Битися всередині села так, щоб Айнз Оул Ґоун був втягнутий в неї, змушуючи його допомагати.

Але якби він збирався скористатися таким планом, то втратив би сенс взагалі приїжджати в це село. Тому він обрав тернистий шлях.

– Ми нападемо на ворога, щоб вивести його з оточення, а потім відступимо. Ми не можемо втратити цей шанс!

Його підлеглі енергійно відповіли йому, і він насупив брови.

Хто з нас вийде звідси живим?

Ніхто з них не був талановитим; всі вони були лише тим, ким здавалися, але вони пройшли навчання у Ґазефа і були результатом важкої, безперервної праці. Було б прикро їх втратити.

Ґазеф знав, що робить дурницю, але його люди все одно пішли за ним. Він повернувся, щоб вигукнути вибачення за те, що втягнув їх у це, але, побачивши їхні вирази облич, проковтнув кожне слово.

Це були обличчя воїнів. Їхній вираз показував їхню рішучість довести справу до кінця, незважаючи на те, що вони знали, що на них чекає. Було б неправильно перепрошувати перед цими людьми, які вирішили йти за ним, всупереч небеспеці. Він відчував себе збентеженим, але його люди підбадьорювали його.

– Не хвилюйтеся, капітане!

– Так, ми тут, тому що цього хочемо! Ми з вами до кінця!

– Будь ласка, дозвольте нам захистити нашу країну, її народ і наших друзів!

У Ґазефа більше не було слів.

Він повернувся обличчям вперед і завив:

– Вперед! Ми вивернемо їм кишки!

– Яааааа!

Ґазеф пришпорив свого коня і помчав вперед. Його люди пішли за ним. Коні мчали на повній швидкості, здіймаючи бруд, перетинаючи рівнину, пряму, як стріла.

На ходу Ґазеф витягнув лук і пустив стрілу. Похитуючись разом з конем, він недбало натягнув і відпустив. Стріла полетіла точно і встромилася в голову заклинателя перед ними - або, принаймні, здавалося, що встромиться.

– Тьху! Значить, від цього ніякого сенсу... Якби у мене були чарівні стріли, вони б спрацювали, але скиглення про те, чого у мене немає, ні до чого не призведе.

Стріла відскочила так, ніби заклинатель був одягнений у твердий шолом. Така дивна твердість мала бути наслідком якогось магічного заклинання. Наскільки Ґазеф знав, щоб пробити магію, яка захищала від метальної зброї, потрібна була зачарована зброя. У нього такої не було, тому він відмовився від стрільби та відклав лук.

Заклинателі відповіли магією. Ґазеф подумки налаштувався на опір, але в цю мить його кінь закричав, став дибки і забив копитами повітря.

– Воу! Легше, легше! – Ґазеф несамовито натягнув віжки й нахилився вперед, щоб схопити коня за шию. Цей рух на долі секунди врятував його від падіння. Від раптової паніки мороз пробіг по спині, але він зумів придушити його. У нього були важливіші речі, про які треба було турбуватися.

Важко, нерівномірно дихаючи, Ґазеф пришпорив коня, але той не зрушив з місця. Це було так, ніби у нього був якийсь інший господар, важливіший за того, що сидів над ним. Психічна магія - вони наклали закляття на його коня. Ґазеф, мабуть, чинив опір, але його кінь не був магічною істотою; тварина ніяк не могла чинити опір.

Він зіскочив з коня, роздратований на себе за те, що не зміг передбачити такого очевидного нападу. Його люди обережно об'їхали його, розступившись в обидва боки.

– Капітане! – Вершники у хвості групи сповільнили хід і простягнули руки. Вони мали намір затягнути його на одного зі своїх коней. Але ангел, що прагнув не дати йому втекти, пролетів швидше. Ґазеф прицілився і вихопив меча.

Міцний замах.

Найсильніша людина в королівстві розмахувала своїм мечем, і він мав силу прорубати все, що завгодно. І хоча він глибоко розсік плоть ангела, цього виявилося недостатньо, щоб убити його.

Кров, яку він викашляв, розвіялася у вигляді струменя тієї ж самої магічної енергії, з якої складалося його тіло.

– Я в порядку! Починайте контратаку!

Віддавши наказ, він різко глянув на ангела, що втік. Той був серйозно поранений, але все ще рвався до бою і шукав можливість напасти на нього.

– Зрозуміло. – Щось було не так, коли він опустив свій меч, і тепер він зрозумів, що саме. Деякі монстри отримували дуже мало ушкоджень, якщо тільки не використовувалася спеціальна зброя. Ангели володіли цією силою. Ось чому він витримав цей удар і не впав.

У цьому випадку - Ґазеф зібрав усю силу в собі та застосував бойове мистецтво «Фокусування Бойової Аури». Його клинок почав слабко світитися. Скориставшись отвором, що відкрився, ангел опустив свій багряний меч, але...

– Пізно!

Для найсильнішого воїна в окрузі це було занадто повільно. Його меч полетів. Цей удар навіть не можна було порівняти з попереднім - він легко розірвав тіло ангела наскрізь.

Його структура зруйнувалася, і ангел розтанув у повітрі. Те, як заблищало його пір'я, коли він зникав, було схоже на захопливу ілюзію. Якби він не був у такому безнадійному становищі, огорнутий смородом крові, він, можливо, здивувався б, але його увага була вже в іншому місці.

Ґазеф просканував, звідки буде наступна атака, і на його обличчі з'явилася крива посмішка - кількість ворогів збільшилася. За пару миттєвостей, коли він відірвав погляд від поля бою, вороги зібралися разом зі своїми ангелами. Було ясно, що вони досягли цього не звичайними засобами.

– Дідько, за допомогою магії можна зробити все, що завгодно! – Він проклинав заклинателів, які могли здійснювати неможливі для воїна подвиги, як дрібниці, але спокійно перерахував їх і підтвердив, що це були всі члени, які оточували село.

Отже, село вже не було оточено.

– Гаразд, пане Ґоун, я на вас розраховую.

Його серце переповнювала радість від того, що він зміг врятувати життя людей, що здавалося йому недосяжним, але він залишався на варті та дивився на ворога.

У вухах Ґазефа все гучніше лунав стукіт копит - його люди розвернулися і йшли в атаку.

– Здається, я казав їм, що як тільки коло почне звужуватися, ми відступимо. Ці ідіоти... Я до біса пишаюся ними...

Ґазеф мчав як вітер.

Це був чи не найбільший і єдиний їхній шанс. Судячи зі швидкості вершників, їхні супротивники, напевно, сконцентрують на них свою магію, щоб не дати їм підібратися ближче. Це дало б Ґазефу можливість перетворити це на рукопашний бій. Це було єдине, що він міг зробити.

Коні його людей закричали та підкинули передні ноги в повітря, як і його. Дехто з воїнів впав і застогнав. Тоді ангели атакували.

Його люди та ангели були рівні за силою, але коли справа дійшла до основних і спеціальних здібностей, його люди в переважній більшості поступалися. Як він і очікував, половина ангелів накинулася на них. Мало того - заклинання, які заклинателі кинули в бій, створили певний розрив у силі.

Один за одним падали на землю його воїни.

Ґазеф біг, навіть не дивлячись на те, щоб підтвердити те, що він і так знав.

Його метою був головнокомандуючий жрець. Не те щоб він думав, що його вбивство змусить їх відступити, але це був єдиний спосіб вижити йому і його людям. У відповідь на його заклик більше тридцяти ангелів рушили на його шляху. Це довело, наскільки серйозною загрозою вони вважали його, але його це анітрохи не тішило.

– Ви заважаєте! – Він пустив в дію туза в рукаві. Тепло від його руки розлилося по всьому тілу. Його плоть вийшла за свої межі, і він досяг рівня героя. Разом з тим він одночасно розв'язав кілька бойових мистецтв - еквівалент магічних заклинань для воїна.

Він подивився на шістьох ангелів, що стрибали за ним:

– «Шестикратний удар світла»! – Це було бойове мистецтво, виконане з божественною швидкістю, в одну мить. Один замах, шість порізів. Шість ангелів навколо нього були розрізані навпіл і розпалися на світлові плями.

З боку Теократії Слейн почулися стривожені голоси - від людей Ґазефа, вітання.

Рука Ґазефа після використання такого великого мистецтва поколювала, але він міг сказати, що біль був на тому рівні, коли м'язи ще не зіпсувалися.

Немов по команді перервати вітання, до них одразу ж попрямувала нова група ангелів. Один з них зірвався з місця і замахнувся на Ґазефа.

– «Миттєвий рефлекс»!

У ту мить, коли меч ангела опустився, заклинання активувалося, і Ґазеф перемістився в тумані. Перш ніж меч ангела встиг пронизати його наскрізь, він відправив ангела на той світ своїм мечем. Одним ударом ангел перетворився на світлу пляму.

На цьому наступ Ґазефа не закінчився.

– «Прискорення течії»! – Плавними рухами він розсікав ангелів, що наближалися до нього.

Ще двох ангелів він знищив, використавши головне мистецтво. Бачачи, як їхній капітан здійснив подвиг, який був би неможливий для звичайної людини, чоловіки почали сподіватися, що вони зможуть це зробити, що вони зможуть перемогти.

Але теократія не збиралася цього допустити. Їх насмішки заглушили ауру надії.

– Чудово. Але це все. Жерці, які втратили ангелів, викликайте наступних! Бомбардуйте Строноффа магією!

Вони наближалися до надії, але знову занурювалися у відчай.

– Недобре, – сплюнув Ґазеф, відправляючи чергового ангела. Навіть коли він убив когось, радіти не стали. Всі його воїни розмахували мечами із занепокоєними обличчями.

Жива сила, спорядження, досвід, індивідуальна сила - майже за всіма показниками їм не вистачало, і тепер вони втратили свою головну зброю - надію на перемогу.

Ґазеф несвідомо ухилявся від мечів, що опускалися навколо нього, а потім знову завдав удару по ворогу. З кожним ударом він точно змушував ангелів зникати, але їх все ще було так багато.

Він хотів би очікувати допомоги своїх людей, але магічна зброя була необхідна, щоб звести нанівець захисну здатність ангелів. Не маючи можливості використовувати «Фокусування Бойової Аури», як Ґазеф, вони не мали магічної зброї, а тому навіть якщо і могли поранити ангелів, то не могли завдати їм смертельної шкоди. Це було проблемою.

Ґазеф закусив нижню губу і продовжував

замахуватися.

Скільки разів він втілював у життя слова "смерть від одного удару"? Він використовував «Шестикратний удар світла» так багато разів, що перевершив свій попередній рекорд.

Воїн калібру Ґазефа зазвичай міг використовувати шість бойових мистецтв одночасно. З його останнім засобом це число зросло до семи. Він використовував одне для збільшення сили, одне для збільшення розуму, одне для збільшення магічного опору, одне для тимчасового зачарування зброї та одне під час атаки, тобто загалом п'ять.

Причина, по якій він не досягав межі, полягала в тому, що використання сильного мистецтва вимагало концентрації декількох звичайних - зокрема, «Шестикратний удар світла» вимагав концентрації трьох. Навіть у Ґазефа було лише два інших основних мистецтва, одне з яких використовувало всю його концентрацію, а інше - концентрацію чотирьох звичайних мистецтв.

Добре використовуючи свої мистецтва, він зміг легко перемогти ангелів. Але вони все одно були лише викликом. Якби він не знищив того, хто їх викликав, їх би просто з'явилося більше. Вичікувати, поки його супротивник не вичерпає магію, було однією зі стратегій, але Ґазеф, мабуть, вичерпав би енергію ще до того, як це сталося.

Насправді його руки починали відчувати себе важкими, а серцебиття ставало нерівномірним. Миттєвий рефлекс виводив його тіло, виведене з рівноваги попередньою атакою, і змушував його повернутися в позицію для атаки. Це дозволяло йому атакувати негайно, але вимушена зміна пози була великим тягарем для його тіла.

«Прискорення течії» тимчасово збільшувало швидкість роботи його нервів, тому він міг атакувати швидше, але в його мозку наростало крайнє виснаження.

І на додачу до всього, він використовував «Шестикратний удар світла». Це було занадто великим тягарем для його плоті. Але якби він не використовував його, його б наздогнали.

– Скільки їх у вас є, давайте їх сюди! Ваші ангели - ніщо, виродки! – Рев, що мав приголомшити їх, на мить застиг на стороні теократії Слейн. Майже відразу ж, однак, стриманий голос зламав напругу.

– Не звертайте на нього уваги! Звір просто гавкає, замкнений у клітці! Не звертайте на нього уваги та продовжуйте рубати його! Тільки що б ви не робили, не підходьте - у звіра довгі кігті.

Ґазеф подивився на чоловіка зі шрамом. Якби він зміг знищити цього командира, хід битви, безсумнівно, відразу змінився б.Проблема полягала в тому, що на його боці був ангел, не схожий на тих, з вогняними мечами. Це і, здавалося б, нездоланна відстань, і захисні споруди, які виставлялися знову і знову.

Він був далеко. Він був дуже далеко.

– Звір намагається прорватися крізь огорожу. Покажіть йому, наскільки це марно! – Врівноважений голос чоловіка турбував його.

Навіть якщо він увійшов у царство героїв, Ґазеф спеціалізувався на бойових мистецтвах для ближнього бою, тож у нього не було багато шансів на дальній дистанції. І що з того? Це єдиний шлях, який мені залишився, тож я мушу ним піти. Сила повернулася до його очей, і він кинувся бігти. Але шлях виявився не таким легким, як він собі уявляв.

Палаючі мечі ангела штрикали й рубали його. Він миттєво ухилявся від ударів, але раптом його пронизав гострий біль, наче він отримав важкий удар у живіт.

Відчувши напрямок, він підняв голову і побачив заклинателя, який накладав якесь закляття.

– Якби ж ви, хлопці, використовували цілющу магію, як належить жерцям... – Його слова заглушила ударна хвиля, що повалила його на землю.

Він був упевнений, що якби їх було менше, навіть якби вони були невидимими, він зміг би ухилитися від них, відчуваючи атмосферу і стежачи за очима своїх супротивників. Але коли їх було понад тридцять, він не міг впоратися з усіма. Все, що він міг зробити, це затулити руку з мечем і обличчя.

По всьому тілу пробіг такий страшний біль, що, здавалося, він вже ніколи не встане. Боліло так багато місць, що він не міг сказати, де саме він поранений.

– Гяхх!

Не витримавши присмаку заліза в горлі, він закашлявся свіжою кров'ю. Через високу в'язкість вона стікала по підборіддю.

Ґазеф все ще хитався від брижі невидимих ударних хвиль, коли ангели накинулися на нього з мечами. Удари, від яких він не міг ухилитися, потрапляли в його обладунки і, на щастя, відбивалися, але шок, що пройшов крізь них, все одно завдавав болю. Він замахнувся на одного ангела збоку, але той легко ухилився від його незбалансованої атаки.

Його дихання було важким, а руки тремтіли. Інтенсивна втома, що заповнювала все його тіло, шепотіла, що він повинен просто лягти і відпочити.

– Полювання вступає в завершальну стадію. Дамо звіру відпочити. Не відставайте зі своїми ангелами - атакуйте по черзі!

Він намагався віддихатися, але ангели, що оточували його, виконали наказ свого командира і з розмаху кинулися на нього. Він ухилився від удару ззаду, а удар збоку заблокував мечем. Удари ангелів, що летіли над головою, він приймав твердими частинами своїх обладунків. Він не міг атакувати достатньо разів, щоб встигати за тими, від кого йому доводилося відбиватися.

Втома і його м'язова сила, що зменшувалася, зробили вбивство одного ангела за один замах майже неможливим в цей момент. У нього ледве вистачало сил на бойові мистецтва.

Всі його люди були переможені, і ворог зосередив свою атаку на ньому. Він не міг прорватися крізь їхнє кільце. Він відчував, що смерть підкралася до нього ззаду.

Хвилинна необережність - і він опинився б на колінах, і він намагався вкласти у своє тіло хоч якусь боротьбу.

Ударні хвилі знову вдарили по ньому, і він відчайдушно терпів. В очах у нього попливло. Ні! Він вклав все своє тіло і душу в спину і ноги, але це було так, ніби щось десь зламалося - енергія, яку він міг би заприсягтися, що вкладав, здавалося, витікала назовні.

Раптом він відчув колючість лугової трави на своїй шкірі. Це був доказ того, що він впав. Він запанікував і відчайдушно намагався встати, але не зміг. Мечі ангелів, що наступали, виспівували смерть.

– Прикінчіть його. Згуртуйтеся, щоб робота була виконана без сумнівів.

Я помру.

Його мускулисті руки тремтіли, як холодець, і він не міг навіть підняти меча. Але він не міг здатися. Він так сильно стиснув зуби, що вони видали жахливий скрегіт.

Він не боявся смерті. Він знав, що так само як він забрав багато життів на своєму шляху, одного разу він теж загине в бою.

Як сказав Айнз, він нажив собі ворогів. Їхня ненависть перетворилася на лезо, яке одного дня мало встромитися йому в живіт.

Але він не міг змиритися з цим, з нападом на численні села і вбивством невинних людей, які не мали можливості дати відсіч. Все це лише для того, щоб заманити його в пастку? Його нудило від цього - він не міг віддати своє життя таким людям. І він не міг змиритися з тим, що не може врятуватися сам.

– О, ні! Не недооцінюйте мене! – кричав він і віддавав своєму тілу все, що мав. Слиняючи сумішшю слини та крові, він повільно звівся на ноги.

Рішучість людини, яка не повинна була б мати сили стояти, стоячи, викликала миттєвий відступ серед ангелів, що зімкнулися навколо.

– А-а-а-а-а. – Від одного лише стояння у Ґазефа перехоплювало подих, паморочилося в голові, тіло здавалося свинцевим. Але він не міг лягти. Просто не міг.

І справа не в тому, що він співчував болю загиблих селян.

– Я - капітан королівства! Я люблю і захищаю цю країну! Я не можу програти таким виродкам, як ви, які хочуть її спаплюжити! – Ґоун захистить селян. Тому моє завдання - просто прибрати якомога більше таких хлопців, щоб хоч трохи зменшити шанс, що ще когось спіткає така доля.

Він захищатиме майбутнє країни, захищаючи її людей. Ось і все.

– Саме через те, що ти розпускаєш такі фантазії, ти тут і загинеш, Ґазеф Стронофф, – насміхався ворожий командир. – Якби ти просто покинув людей у цьому прикордонні, цього б не сталося. Твоє життя коштує більше, ніж життя кількох тисяч селян. Ти ж повинен це розуміти! Якби ти дійсно любив свою країну, ти б залишив їх помирати.

– Ми з тобою... ніколи не знайдемо спільної мови. Зробімо це!

– Що саме ти плануєш «робити» у своєму становищі? Припини безглузде борсання. Я пожалію тебе і вб'ю безболісно.

– Якщо ти думаєш... що я нічого не можу зробити... то чому б тобі не підійти сюди... і не відтяти мені голову? У такому «стані»... це буде досить легко, чи не так?

– Хм. То ти все ще можеш говорити балачки, так? Ти, здається, хочеш битися, але чи є у тебе шанси?

Ґазеф просто дивився вперед, стискаючи меч у тремтячих руках, зосереджено дивлячись на свого ненависного ворога, навіть коли його зір, здавалося, ось-ось розпливеться. Він був настільки зосереджений, що навіть не бачив ангелів, які оточували його, готові до атаки.

– ...Таке безглузде зусилля. Ти просто занадто дурний. Після того, як ми вб'ємо тебе, ми вб'ємо вцілілих жителів села. Все, що ти зробив, це виграв їм більше часу, щоб вони мучилися від страху.

– Хе-хе-хе... – засміявся у відповідь Ґазеф, розпливаючись в усмішці по обличчю.

– Що тут смішного?

– Га... Дурний ти. Є в тому селі хтось, хто сильніший за мене. Його сила настільки незбагненна, що я не впевнений, що всіх вас вистачить, щоб взяти його... Ви ніяк не зможете вбити жителів села, якщо він їх захищає.

– Сильніше наймогутнішого воїна королівства? Ти думаєш, що такий блеф на мене подіє? Це верх дурості.

Ґазеф ледь помітно посміхнувся. Як буде виглядати Нігун, коли зустрінеться з Айнз Оул Ґоуном? Ця думка була б гарним сувеніром на тому світі.

– Ангели, вбийте його. – Над його безсердечними словами пролунало биття незліченних крил.

Коли Ґазеф зібрався тікати, готовий до смерті, він почув голос поруч із собою:

– Здається, настав час помінятися місцями.

Пейзаж перед Ґазефом змінився. Він вже не був на багряній рівнині. Він знаходився в кутку якогось скромного житла з, можливо, земляною підлогою.

Навколо нього були розкидані його люди, а також селяни, які з тривогою дивилися на нього.

– Де я?..

– Це комора, над якою пан Айнз поставив магічний бар'єр.

– Староста?.. Щось я не бачу пана Ґоуна…

– Ні, він був тут ще мить тому, але ви з'явилися на його місці.

То той голос був...

Напруга, яку він відчайдушно намагався втримати, покинула його тіло. Він зробив усе, що міг. Селяни кинулися до нього, коли він впав на землю.

Шість Писань... Навіть найсильніший воїн королівства не міг перемогти їх. Але ніхто не думав, що Айнз Оул Ґоун програє.